Пошуковці з Кривого Рогу беруть активну участь у пошукових операціях у різних куточках України. Пошуки ВОО "Союз "Народна пам'ять" здебільшого мають результати, а хлопці, які загинули в Першій та Другій світових війнах "повертаються додому". Журналіст з Кривого Рогу Вікторія Сімкіна вже багато років працює у складі пошукової організації і завдяки її роботі люди дізнаються про знахідки та діяльність громадського об'єднання "Союз "Народна пам'ять".

"Всеукраїнське громадське об'єднання "Союз "Народна пам'ять" існує вже більше десяти років. Це об'єднання пошуковців з різних міст України. Якщо не з усіх, то з більшості. Головний офіс організації знаходиться в Києві, а до її лав входять кілька десятків різних організацій. Кількість пошуковців важко назвати, їх кілька сотен. Точної цифри немає, адже пошуковець - це не робота, це - волонтерство. Є вільний час, людина бере участь у пошукових роботах на громадських засадах. Повномаштабні пошукові операції,  проходять двічі-тричі на рік по різним регіонам України. Наприклад, в Карпатах ми збираємося один раз на рік і ми шукаємо бійців Першої світової війні. Минулого року вперше ми знайшли навіть рідних загиблого бійця.  Це дуже велика рідкість, коли при таких бійцях виявивляється опізнавальний знак", - розповідає журналістам Вікторія Сімкіна.

Вже третій рік поспіль пошуковці працюють в Харківській області, де розшукують бійців Другої світової війни, які загинули у так званому Барвенковському котлі.

Більше 70 років тому 12 травня 1942 року почалася найтрагічніша частина історії Слобожанського краю, яка забрала життя чверті мільйона наших співгромадян, дідів, батьків. За 17 днів, в результаті провальної операції, радянські війська втратили близько 250 000 особового складу. В середньому, близько 15 000 бійців в день. Це була одна з найбільш кровопролитних битв в Другій світовій війні.

"По Другій світовій війні ми уже третій рік працюємо під Харковом. Це сумнозвісний Барвенковський котел, в якому загинуло близько 250 тисяч червоноармійців. Всі напевне бачили в архіві кадри німецької кінохроніки, коли йде величезний нескінчений потік наших військовополонених. Ці зйомки було зроблено саме в Барвенковському котлі. Це 1942-й рік і , здається, третя спроба визволення Харкова. Ця експедиція не постійнодіюча. На визначений термін часу, дату приїздять пошуковці. Хлопці беруть спеціально відпустки, відгули на роботі чи можуть приїхати просто на вихідні  І кожного року під Харковом ми знаходимо за сотню останків бійців. Так було і цього разу. Це було 142 бійці і при них 32 опізнавальні знаки. Вони всі в стадії упізнання. 6 бійців було передано на перепускному пункті на україно-російському кордоні Гоптівка-Нехотеевка. Вони виявилися призваними з нинішньої території Російської Федерації, і їх рідні там проживають і досі, і тому ми  на пропускному пункті з Росією передавали останки і хлопці поїхали додому", - розповідає Вікторія Сімкіна.


В цьому році пошуковцям вдалося ідентифікувати бійця родом з України, який загинув під Харковом.

"Цей боєць з Біляєвського району Одеської області Андрій Яковенко. В нього був заповнений ЛОЗ. Якщо деякі не заповнювали вкладиш ЛОЗу, бо вважали це поганою прикметою, то в цьому випадку стандоартного вкладишу не було, а були папірці, які він заповнив сам. Один аркуш був заповнений олівцем, інший - чорнильною ручкою. Таким чином це допомогло знайти родичів, і ми намагаємося вийти з ними на зв'язок, Вони будуть вирішувати, як вони захочуть їх поховати. Ці всі поховання не за рахунок рідних, вони за рахунок організації та місцевої влади. Треба віддати належне місцевій владі, тому як вони належним чином влаштовують траурні мітинги, проводять урочисті поховання", - говорить Вікторія.  

Журналіст відмічає, що в організації починала працювати, як вона сама говорить, як літописець. Жінка записувала цікаві моменти і висвітлювала їх в ЗМІ і соцмережах.

"Мені було цікаво, я - журналіст, я щось писала, про щось доповідала, тому що було розуміння, що люди мають про це знати. Не для того, щоб вони знали, яка ми класна організація, хоча ми дійсно класна організація, а для того, щоб вони зали, куди звертатися в разі чого. Це мало свої результати і пізніше я почала брати в руки лопату і щиточку і займатися тим, чим займаються хлопці", - розповідає жінка.

Вікторія пояснює, що знаходити рідних загиблих бійців буває складно, адже з того моменту пройшло багато років. Хтось переїхав, когось вже немає в живих, дехто виїхав за межі країни.

"У нас є спеціально навчені люди в Києві в головному штабі. Коли довго не вдається знайти рідних, то ми розміщуємо пост в соцмережах і просимо користувачів його поширити. Люди завжди реагують, завжди нам допомогають. Але результат не завжди є. Ось нещодавно ми шукали рідних людини, яка була призвана з Одеси, в ЛОЗі є її адреса, будинок цей досі стоїть, вулиця ця досі є, але після війни була змінена нумерація. Його ім'я вказане як Шльома, хоча як нам розповіли, це таке жартівливе прізвисько. Шукали рідних цієї людини в Ізраїлі, поставили всю Одесу на вуха, але поки ще безрезультатно.


Пошук триватиме доти, доки буде якась надія, коли вже надії не буде, ця людина буде перепохована і буде записано, на якому кладовщі і де вона похована, і коли рідні, дай Боже з'являться, ми надамо усю необхідну інформацію", - говорить Вікторія Сімкіна.

    він В одну організацію