Кривий Ріг з концертом відвідав музикант, співак, підприємець і меценат Володимир Дорош. Візит відбувся у межах всеукраїнського туру. Це був 34-ий концерт із запланованих 35-ти. Про враження та повноту реалізації цього творчого задуму на фінішному етапі туру з Володимиром вдалося поговорити відверто і щиро.
- Володимире, розкажіть про ідею створення туру.
- Всі люблять хизуватися телебаченням, знімати кліпи.. але я вважаю, артист має зустрічатися з публікою. Саме тому виникла ідея створення цього туру і саме тому я сьогодні тут.
- У 2017-му році Ви записали кілька альбомів. Як склалося, що стався такий творчий бум?
- Так. Тоді за рік вийшло 6 (!) альбомів. Всі дивувалися «як так?» Але я – людина-перфекціоніст. Я просто систематизував те, що написав за все життя до цього. Так трапилося, що записали саме у 2017-му. А зараз новий альбом ми так і назвали: «Альбом №7». Щойно повернуся з туру - ми його доробимо. Лишилося відпрацювати буквально пару треків, які мене ще не влаштовують по якості. Випустимо і будемо його презентувати. До речі, цей тур іде на підтримку «Альбому №7». Більшість пісень, які звучать на сцені, це пісні, які ніхто не чув і які увійшли до нового альбому.
- Яка тема пісень Вам найбільше до душі?
- Я завжди всім кажу зі сцени: моя музика, мої пісні – це музична мозаїка мого життя. Хтось пам’ятає своє життя і пише книжки, хтось розповідає про нього, сидячи на кухні з друзями чи рідними.. а я просто все, що відбувається у моєму житті, пишу в пісні. І це надзвичайно різні теми.
- Чи є в темах табу? Тема, на яку Ви ніколи не будете писати/говорити?
- Я пишу на все. Для вузького кола пишу навіть досить таки оригінальні пісні в стилі групи «Ленінград». Я така сама людина як і всі – можу писати що завгодно. Ніяк не випущу пісню (цитує):
«Тихо и без выхода на бис,
От меня сбежал алкоголизм.
Вместе с ним сбежала и жена,
Им была она поражена!»
Я випущу цю пісню, вона називатиметься «Бухану». Я пишу різні пісні. Зокрема й такі веселі. (посміхається).
- Як рідні ставляться до Вашої творчості?
- У нашій сім’ї усі без винятку до музики не байдужі. Батько був директором будинку культури; мама – вчителька, але має вищу музичну освіту. Сестра закінчила музичну школу. Дитина в мене (11 років) взагалі супер талановита піаністка, яка виступає по всьому світу. Вона вчиться у школі для обдарованих дітей імені Лисенка. Це гордість нашої сім’ї. Я безмежно тішуся з того, що вона пішла по дорозі батька. Моя мама хотіла щоб я вчився на філософському факультеті. Я дуже любив філософію, прочитав усіх філософів світу. Але я поїхав до Харкова, в інститут культури! Слава Богу тоді не було мобільного зв’язку. Я вже був повернувся з такою книжкою інституту культури, мама заплакала, а батько каже: нічого, зате у нас буде династія музикантів. Я свідомо обрав собі цей шлях.
- Володимире, чимало Ваших пісень присвячено жінці. Чому саме їй?
- Знаєте, ми живемо в такій державі, де на 1 чоловіка, мабуть, 5-6 жінок. Коли під час мого виступу вмикається повне світло, я намагаюся роздивитися хто в залі. Є залиприходять жінки. Це не тому що чоловіки не люблять мою творчість, це тому, що в нас страшна демографічна ситуація. Багато одиноких жінок, які самостійно виховують дітей. Як можна жити в цьому світі без жінки? Мені поталанило, у мене лише офіційних дружин було четверо. І кожній з них я писав пісні.
- А дітей?..
- Дітей двоє.
- Окрім повних залів, по чому орієнтуєтеся що саме потребує сучасний глядач?
- Оці 33 концерти (дасть Бог, відпрацюємо решту два), вони мені дають крила. Бо я теж дивлюся той продукт, який в основному пропагують на телебаченні. Я думав що все пропало, що повністю знищений той культурний пласт, наш культурний спадок. Думав, що ми забули що ми українці. Ми тягнемося до простакуватих текстів, до, можна сказати, вульгарної поп-культури. Але, ви знаєте, я хочу сказати приємну новину: нічого не вийде (у когось). У нас слов’янська душа. Для нас важливі слова. Нам важливо хто (!) виходить на сцену і що (!) він говорить. Я дуже радію з того, що люди так близько сприймають пісню «По дороге в гости к Богу» (цитує):
По дороге в гости к Богу
Я коней не тороплю
Соблюсти бы все каноны,
Только я на них плюю.
То галопом, то рысцою
Мы доходим.. да хоть как!
По дороге в гости к Богу
И свернуть с нее никак.
І люди плачуть. Або співаю «Дочекалась мати сина» - і це просто шалені овації. Наші люди як були духовно багатими – так і залишилися. Ті експерименти, які проводилися протягом останніх 25-30 років по «околпачюванню» і «одурачюванню» українців – не стали успішними. І зробити з нас рабів не вийшло. І не вийде. Я в цьому глибоко переконаний.
- Володимире, наскільки спів є для Вас важливим в принципі? Не замислювалися, чи змогли б Ви без нього обходитися?
- Ну як я можу не співати?! Я співаю все життя! Перша пісня, яку я заспівав, - «Орленок, орленок, взлети выше солнца и небо собой заслони!» Пам’ятаєте таку?.. Ну ото я співав – мені було 5 років (сміється). У будинку культури батько грав на баяні а я співав.
- Вдячні Вам за творчий візит до нас і за гарну українську..
- Дякую що гарно приймаєте! Бо я приїжджаю зі щирою душею, щирим серцем, несу свою музичну культуру в маси і вдячний, що так тепло зустрічаєте. Але, я вважаю, дорогі мої друзі, все, що нас розділяє, - треба викинути взагалі з голови. Для мене як для українця ніколи не існувало мовного питання. Я народився і виріс на Чернігівщині, знаю білоруську мову, дуже її люблю. Вона фантастично красива! Знаю російську, українську.. Не треба дивитися на мову! Треба дивитися що у людини в душі. Як вона ставиться до нашої (у тому числі і до її рідної) Батьківщини.
Слід зазначити, що концерт Володимира Дороша у Кривому Розі відбувся 6 грудня. Він зібрав повний зал, а харизматичний і талановитий співак отримав шалені оплески від вдячних глядачів.