“Сирени не лякають. Головне – не бомблять”, – говорять сестри Тетяна Калита і Лариса Баранова. У Кривому Розі азовсталівцям допомогли з житлом і роботою. Про це журналістам krivbass.city повідомили у пресовій службі компанії Метінвест.
– Знаєте, нам з сестрою дуже пощастило – Північний комбінат надав роботу: я влаштувалася електромонтером з обслуговування підстанцій в цех мереж і підстанцій (за цим же фахом я працювала і в Маріуполі на комбінаті “Азовсталь”), а сестрі запропонували вакансію прийомоздавальника вантажу та багажу в управлінні залізничного транспорту. Пощастило і з притулком: живемо разом з сином і сестрою в квартирі, яку нам надали без оплати. До речі, ці люди також працюють на Північному комбінаті.
“ДУМАЛИ, НА ПАРУ ДНІВ…”
У переддень нападу Росії, 23 лютого, Тетяна відпрацювала денну зміну. Вже вранці о четвертій годині розпочався обстріл мікрорайону “Східний”. Перші бомби впали саме на нього. Тут, на лівому березі, знаходиться і меткомбінат “Азовсталь”.
– Дуже злякалися перших вибухів, нам їх добре було чути, – згадує початок війни Тетяна. – Панікували, не знали що робити. Сестра на заводі навіть не допрацювала зміну: сказали терміново евакуюватися. Її син мешкає через міст на правобережжі, тож запропонував їхати до нього, мовляв, у них тихіше.
Думали, на пару днів лише, тож зібрали речі першої необхідності та документи. І добре, що поїхали. Російські солдати спершу зайшли на лівий берег. Відразу пропали світло і зв’язок. А на правому березі ще їздив громадський транспорт, працювали магазини.
– Ми чули бомбардування і все сподівалися, що скоро цей жах скінчиться. А потім дізналися, що Маріуполь в кільці.
НАЙСТРАШНІШЕ – АВІАБОМБИ
Другого березня відключили світло вже по всьому місту. Остаточно зник зв’язок. Газ ще був, тож грілися і варили їсти певний час на плиті в квартирі. Незабаром розбомбили газопровід – припинилося і газопостачання. Стали готувати їжу на вулиці, подалі від під’їзду, а коли снаряди почали пролітати все ближче, довелося встигати щось зварити біля самого під’їзду.
Найстрашніше ставало, коли в небі з’являлися ворожі літаки. Кожного разу прилітало зазвичай дві бомби: за першим разом вибухало вдалечині, за другим – ближче. Тільки чули гул авіації, відразу ховалися у підвал.
– Від танків також у підвали ховалися, – говорить Тетяна. – З одного боку починають – їм у відповідь з іншого, не знаєш, куди потрапить наступний снаряд. Від кожного вибуху будинок увесь здригається. А коли горять пластикові вікна, то в підвалах люди задихаються: їдкий хімічний запах, що просто не висидіти. А найбільш страшні – авіабомби. Після такої будинку просто немає...
– Якось у будинку поряд сталася пожежа, люди з маленькими дітьми стали перебігати до нас. Стільки набилося люду!.. На ранок побачили, що залишилися лише квартири на нижніх поверхах... Це дуже моторошне видовище. Будинки випотрошені, наче з них забрали життя. Нікому не побажаю таке пережити. І ані пожежних, ані надзвичайників поруч. Розраховуєш тільки на себе.
В підвалі родина знаходилася майже весь час. Мікрорайони обстрілювали по черзі, вранці – один, після обіду обстріли переходили на інший. І тоді люди виходили зі своїх укриттів і під свист снарядів артилерії бігли до найближчої балки, щоб набрати з криничок води. Потім і така можливість пропала, і тоді стали збирати дощову, розтоплювали сніг...
БОЯЛИСЯ, АЛЕ РУХАЛИСЯ
Не чекали Тетяна з Ларисою, коли впаде їхній будинок: вирішили ризикнути і спробувати вибратися з міста. Набрали теплих речей, ковдр... Доїхали на блокпост, а там машин – кінця-краю немає. Маріупольці намагалися виїхати хто як і будь-якою ціною. Рухаючись, дивилися в усі сторони: на дорогах – обірвані тролеї, уламки снарядів. Варто прогавити небезпеку – і можна було в кращому випадку залишитися без коліс. Про гірший випадок не хотілося й думати. Довкола вулицями лежали мертві люди або їх частки. Більшість – ще не прикриті. Здавалося, що це якесь страшне кіно.
– Нерви у всіх нас не витримували. Вирішили: якщо машина не заведеться, то підемо пішки. На наше щастя, завелася, тож ми почали рух. Боялися, але рухалися. Ходили чутки, що з чотирьох машин дві, в середньому, розстрілювали. Деякі поверталися, інші – ні... Але варіант повертатися назад ми не розглядали. Жити в цьому жахітті? То не життя, більше ми не могли, жодних сил, – ділиться Тетяна.
На трасі їхня автівка прилаштувалася до інших евакуаційних машин. На блокпосту до них особливо ніхто не чіплявся. Можливо, через те, що в машині сиділи дві жінки, дитина і собака. А, можливо, просто пощастило. Лише запитали: “Чоловіки є?”. Перевірили багажник, документи. І запропонували: “Залишайтеся. Ми тут все відбудуємо”.
– Але віри в нас не було. Хотілося одного: швидше виїхати з того пекла, де не залишилося вже живого місця.
ГІРШЕ Й ГІРШЕ
Спочатку жінки виїхали до Бердянська. Була думка перечекати там з два тижні і повернутися, коли все заспокоїться. Але війна розпалювалися чимдалі більше. Ставало гірше і гірше. Коли снаряди полетіли в портову зону, сестри знову занервували. Зв’язок пропадав, неясно було, що зі знайомими, родичами, що з роботою, комбінатом, за що жити, де і як.
Знову зібралися в дорогу, хоча “зеленого” коридору не було. Пристали до евакуаційних автобусів, та їх не пропускали через великі бої у Василівці.
– Таких, як ми, на особистому транспорті, зібралася ціла колона. Тож все одно поїхали, ризикуючи життям. Воєнні направляли, бо дороги часто-густо були заміновані. Їхали тільки вдень. До Запоріжжя добиралися тринадцять годин! На кожному блокпосту – черги: перевірка документів, автотранспорту. Наша машина була розбита. Їй дісталося ще в Маріуполі: заднього вікна не було, радіатор від пробоїн протікав, отже, доводилося постійно додавати воду. Але ми їхали.
“НА ГАРЯЧІЙ ЛІНІЇ НАМ ЗАПРОПОНУВАЛИ КРИВИЙ РІГ”
У Запоріжжі сестри заночували в таборі біженців і стали думати, куди прямувати далі, що взагалі робити. Звернулися на гарячу лінію Метінвесту, а там запропонували їхати до Кривого Рогу або Кам’янського, мовляв, є робота за спеціальністю Тетяни. Обрали Кривий Ріг, бо тут пропонували ще й житло. Квартира була зовсім порожньою, без меблів, але це сестер турбувало в останню чергу: головне, що є стіни. А після підвалу взагалі влаштовувало все.
Із меблями – диванчиками, матрацами – допомогли добрі люди. І зі школою для сина Тетяна визначилася. Хоч і онлайн, та процес навчання триває: сьомий клас закінчить. І в лікарні обстежилися.
– Це була наша перша ніч, коли ми спали в тиші, – зітхає Тетяна. – Правда. нас попереджали, що в Кривому Розі можуть бути сирени, але нас то не дуже лякало. Це хоч і небезпечно, але точно краще, ніж свист снарядів або рев літаків. Я й досі, як побачу їх в небі, сахаюся, все всередині стискається... Із першого, що захотілося зробити в нашому новому помешканні, – прийняти душ. Цінуєш заново прості речі. Питна вода, гаряча вода, тепло – то краще за золото.
Дуже вдячні сестри Метінвесту за прихисток, за роботу. Знову з’явилася маленька надія на нормальне життя. Та ще болить серце за рідних, близьких, колег, знайомих:
– Моїм друзям довелося вибиратися до України через Росію, деяким навіть через Туреччину, а нам пощастило, що в той переламний час ми опинилися на правому березі, – завдячує долі Тетяна. – Коли їхали сюди, нам сказали, що мікрорайон Даманський – найбезпечніший район: місто довге, як щось і почнеться з півдня, то буде час виїхати. Хоча я в це не вірю: наші воїни супер, тримають оборону надійно!
Інші історії маріупольців, які врятувалися від війни, читайте у спецпроєктах krivbass.city за посиланням.