Коли ми чуємо про Чорнобиль, то уявляємо глобальну катастрофу, загальний її масштаб і кадри з відомих фільмів. Радіація, променева хвороба, серіал HBO, екскурсії в зону відчуження - все це в медійному просторі нагадує нам про страшні події. Але насамперед аварія на ЧАЕС — це історії людей, життя яких обірвалося або змінилося раз і назавжди. Минуло 38 років з вибуху ядерного реактора на Чорнобильській АЕС. Проєкт EdEra розповів чотири історії реальних очевидців події того чорного дня в історії людства.
Читайте також: Чорнобильська трагедія: 38 років непоправного досвіду
Аварія на ЧАЕС — це не просто дата, це люди та їхні історії:
- 90 784 осіб, яких евакуювали з 81-го населеного пункту України, втратили свій дім;
- 500 тисяч осіб (за оцінками незалежних експертів) померли від радіації;
- 8,5 мільйонів осіб, які отримали значні дози опромінення.
Олександр Лелеченко, заступник начальника електричного цеху з експлуатації Чорнобильській АЕС. У ніч аварії Олександр був на робочому місці. Одразу після вибуху у 4 реакторі він почав відключати пошкоджене електричне обладнання. Згодом виявив інтенсивне надходження водню в машинні зали, яке можна було перекрити лише в електролізерній. Після вибуху Саша спустився під енергоблок і видалив водень з охолоджуючої сорочки генератора. Якби не він, не виключено, що вибухнув би не тільки четвертий енергоблок, але і вся станція — згадує один із механіків ЧАЕС.
Фото з відкритих джерел
Олександр власноруч відкачував легкозаймисті речовини з турбін та по коліно у радіоактивній воді намагався запустити насоси. Він тричі вертався в електролізерну, крокував по уламках радіоактивного графіту і йому вдалося закрутити вентилі.
Колеги зазначають: «Він повернувся й із задоволенням відзначив відсутність водню. Так буденно рятують людство».
Цей чоловік ходив ділянкою, над якою згодом військові пролітали на швидкості 90 км/год під захистом танкової броні — і отримували річну дозу радіації. Лепеченка госпіталізували до Припʼятської медчастини, але він втік на блок і працював там ще декілька годин. Олександр помер 7 травня 1986 року від шаленої дози опромінення.
Анжеліка Костюченко, мешканка Припʼяті, студентка. Їй було 16 років на момент аварії. Вранці о 6:30 26 квітня 1986 року Анжеліка прокинулася, зібралася й вийшла, щоб їхати в медичний коледж у Чорнобилі. На вулицях було повно міліції, їй повідомили, що автобуса на Чорнобиль сьогодні не буде і дівчина повернулася додому. Ми ходили містом, як завжди, нічого нам не розповідали. Діти всі гуляли на вулиці — мій менший брат, молодший за мене на 11 років, теж гуляв на вулиці. Мама з малим ходила до станції на городи, носили землю.
Фото з відкритих джерел
Ніч на 27 квітня видалася неспокійна. Було чути, як з вокзалу виїжджають люди. Удень мешканців Припʼяті почали організовано вивозити автобусами. Хтось вирушав своїм авто. Родина виїхала в село біля кордону з Білоруссю, а потім переїхала до Києва. Звичайно, коли людей вивозили, то ніхто не казав, що це - назавжди. Нам сказали, що виїхати потрібно тимчасово — на 2-3 дні, тому люди не брали з собою багато одягу, речей. Брали найбільш необхідне — документи, наприклад. Але коли після 4 травня ми потрапили до Києва, стало зрозуміло, що до Припʼяті більше не повернемося. Мені дуже шкода наше місто. Все, що залишилося у мене зараз — це фотографії, та книжечки про Прип'ять. Катастрофа на ЧАЕС підірвала здоровʼя родини: батьки померли в молодому віці, а жінка має 3 групу інвалідності.
Леонід Кіндзельський, головний радіолог України. У вечір неділі 27 квітня в електричці з Ірпеня до Києва Леонід почув, що щось сталося на ЧАЕС. Повернувшись додому, він узяв дозиметр і поїхав у Припʼять. Дорогою зустрів знайомого з місцевої медчастини. Він допоміг розшукати начальника станційної служби радіаційної безпеки. Кіндзельський попросив розказати правду і почув: «Блок розвалений, реактор злетів».
Фото з відкритих джерел
Лише 29 квітня у лікарню до Кіндзельського почали привозити частину ліквідаторів, інших відправили на літаку до Москви. Леонід робив усе, аби врятувати їх. На відміну від московських лікарів, він не вбивав кістковий мозок пацієнтів, а лише підсаджував донорський.
Коли в травні стало відомо, що ті, кого відвезли до московської лікарні, почали помирати, до Кіндзельського усе частіше заходили його пацієнти із запитанням, коли ж помруть і вони. Тоді Леонід попросив всіх у своєму відділенні зібрати гроші, хто скільки може. І відправив медичну сестру в ЦУМ на Хрещатику, аби купити чоловічий одяг. Один із пожежників-ліквідаторів прийшов до лікаря і сказав: «Мені принесли костюм за 200 карбованців, я не думаю, щоб мені б дали його просто так. То що, я буду жити?». І почув у відповідь: «Так». У 2021 році Леоніду Кіндзельському присвоїли звання Героя України з відзначенням орденом Держави - посмертно.
Фото з відкритих джерел
Ігор, міліціонер, був військовослужбовцем строкової служби та ніс службу у Києві. 26 квітня 1986 року він прокинувся по тривозі десь о 5:30 ранку. Усім наказали збиратися. Всю частину привезли до Припʼяті по обіді. Ці хлопці були одними із перших військових, яких залучили до ліквідації наслідків катастрофи. До цього працювали лише пожежники. Ми їхали по мосту і з нього бачили, як горить станція. Заїхали в Припʼять, а назустріч йшла шлюбна процесія, станція горить, а весілля триває. Відразу від ротного прозвучала команда зняти протигази: "Не будемо лякати населення». Вони не думали про особовий склад, вони боялися паніки". Зараз з полку Ігоря з 1000 людей живими залишилось десь 40. Багато хто помер у 40-45 років.
Фото з відкритих джерел
Раніше ми писали, що уряд СРСР сповістив громадян про катастрофу 28 квітня, але справжній масштаб події не був розкритий. ЗМІ за кордоном активно розповсюджували інформацію про небезпеку, тим часом у Києві, на відстані 100 кілометрів від Чорнобиля, тривали першотравневі заходи.